Супутник

Лось стояв, прихилившись плечем до вереї розчинених воріт. Люлька його потухла.

За ворітьми до набережної Ждановки лежав пустир. За річкою видніли невиразні обриси дерев Петровського острова. За ними догоряв і не міг догоріти сумний багрянець заходу. Довгі хмари, осяяні по краях його світлом, наче острови, лежали в зелених водах неба. Над ними зеленіло небо. Кілька зірок спалахнуло на ньому. Було тихо на старій Землі.

Робітник Кузьмін, який щойно мішав у відерці сурик, теж підійшов і зупинився біля воріт, кинув вогник цигарки в темряву.

— Важко з Землею розлучатися, — мовив він тихо, — з домівкою, і то важко розлучатися. Із села йдеш на залізницю — разів десять оглянешся. Хата соломою крита, а — своє, обжите місце. Землю покидати — ой-ой-ой…

— Закипів чайник, — сказав Хохлов, другий робітник, — іди, Кузьмін, чай пити.

Кузьмін зітхнув: “Отак-то” і пішов до горна. Хохлов — суворий чоловік — і Кузьмін сіли коло горна на ящики і пили чай, обережно ламали хліб, одривали від кісток в’ялену рибу, жували неквапливо. Кузьмін, мотнувши борідкою, озвався стиха:

— Шкода мені його. Таких людей тепер майже немає.

— А ти не поспішай правити по ньому панахиду.

— Мені один льотчик розповідав: піднявся він на вісім верст — улітку, зверни увагу, — і все-таки масло в апараті замерзло. А вище летіти? Там — холоднеча. Темрява.

— А я кажу — не поспішай з панахидою, — повторив Хохлов похмуро.

— Летіти з ним ніхто не хоче, не вірять. Об’ява другий тиждень висить марно.

— А я вірю.

— Долетить?

— Ото ж бо, що долетить. Отоді і в Європі вони дибки стануть.

— Хто дибки стане?

— Як — “хто дибки стане”? Дулю тепер вам — Марс чий? — радянський.

— Ото було б здорово.

Кузьмін підсунувся на ящику. Підійшов Лось, сів, узяв кварту з паруючим чаєм.

— Хохлов, а ви не хочете летіти зі мною?

— Ні, Мстиславе Сергійовичу, — відповів Хохлов, — не хочу, боюсь.

Лось усміхнувся, сьорбнув з кварти, скоса глянув на Кузьміна.

— А ви, любий друже?

— Мстиславе Сергійовичу, я б залюбки полетів, — дружина в мене хвора, — та й дітлахи, як їх покинеш?

— Що ж, видно, доведеться летіти самому, — сказав Лось, поставив порожню кварту, витер губи долонею, — охочих покинути Землю малувато. — Він знов усміхнувся, хитнув головою. — Вчора одна панянка приходила по об’яві. “Добре, каже, я з вами лечу, мені дев’ятнадцять років, співаю, танцюю, граю на гітарі, на Землі жити більше не хочу — революції мені набридли. Візи на виїзд не треба?” Скінчилася наша розмова, сіла панянка та й заплакала: “Ви мене обдурили, я сподівалася, що летіти треба набагато ближче”. Потім заявився молодик, говорить басом, руки спітнілі. “Ви, каже, маєте мене за ідіота — летіти на Марс неможливо; на якій підставі вивішуєте такі об’яви?” Ледве його заспокоїв.

Лось сперся ліктями на коліна і дивився на жар. Обличчя його в цю хвилину здавалося втомлене, лоб зморщився. Видно, він весь відпочивав од тривалого напруження волі. Кузьмін пішов по тютюн. Хохлов, кашлянувши, сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, а хіба вам самому не страшно?

Лось перевів на нього очі, зігріті теплом од жару.

— Ні, мені не страшно. Я певен, що сяду щасливо. А коли невдача — удар буде миттєвий і без болю. Страшно інше. Уявіть таке: мої розрахунки виявляться неправильні, я не потраплю в тяжіння Марса — проскочу мимо. Запасу пального, кисню, їжі мені стане надовго. І от — лечу в пітьмі. Попереду горить зірка. Через тисячу років мій задубілий труп влетить в її вогняні океани. Але ці тисячу років у пітьмі літатиме мій труп! Але ці довгі дні, поки я ще живий, — а житиму я довго в цій коробці, — довгі дні безнадійного відчаю — сам-один у всесвіті! Не смерть страшна, а самотність, безнадійна самотність у вічній пітьмі. Це справді страшно. Дуже не хочеться летіти самому.

Лось примружився на жар. Рот його вперто стиснувся. У воротах появився Кузьмін, гукнув йому стиха:

— Мстиславе Сергійовичу, до вас.

— Хто? — Лось швидко підвівся.

— Червоноармієць якийсь питає.

В сарай, слідом за Кузьміним, увійшов чоловік в сорочці без пояса, той, що читав об’яву на вулиці Червоних Зір. Кивнув Лосю, глянув на риштування, підступив до столу.

— Попутник вам потрібен?

Лось підсунув йому стілець, сів навпроти,

— Так, я шукаю попутника. Лечу на Марс.

— Знаю, в об’яві сказано. Мені недавно показали цю зірку. Далеко, звичайно. Умови які, хотів би я знати: платня, харчі?

— Ви сімейний?

— Одружений, дітей нема.

Він нігтями діловито постукував по столу, зацікавлено позирав навколо. Лось коротко розповів йому про умови перельоту, попередив про можливий риск. Запропонував забезпечити родину і наперед видати платню грошима та продуктами. Червоноармієць кивав, підтакував, але слухав неуважно.

— Як, ви це знаєте, — спитав він, — люди там живуть чи якісь чудовиська?

Лось почухав потилицю, засміявся.

— По-моєму, там повинні бути люди, щось схоже на нас. Приїдемо — побачимо. Справа ось у чому: вже кілька років великі радіостанції в Європі і в Америці приймають незрозумілі сигнали. Спочатку думали, що це сліди бур у магнітних полях Землі. Але таємничі звуки були надто схожі на азбучні сигнали. Хтось наполегливо прагне з нами говорити. Звідки? На планетах, окрім Марса, життя поки що не виявлено. Сигнали можуть іти тільки з Марса. Гляньте на його карту, — він, як сіткою, вкритий каналами. (Лось показав на малюнок Марса, прибитий на дощаній стіні). Певно, там можна встановити радіостанцію великої потужності. Марс хоче говорити з Землею. Поки що ми не можемо відповідати на ці сигнали. Але ми летимо на поклик. Важко припустити, що радіостанції на Марсі збудували чудовиська, істоти, не схожі на нас. Марс і Земля — дві крихітні кульки, що кружляють поруч. Ті самі закони і для нас, і для них. У всесвіті літає пил життя. Ті самі спори осідають на Марс і на Землю, на всі міріади зірок, що холонуть. Скрізь виникає життя, і над життям всюди панує людиноподібна істота: не можна створити тварину досконалішу, ніж людина.

– Іду з вами, — сказав червоноармієць рішуче. — Коли приходити з речами?

— Завтра. Я повинен вас ознайомити з апаратом. Ваше ім’я, по батькові, прізвище?

— Гусєв Олексій Іванович.

— Професія?

Постукуючи пальцями об стіл, Гусєв неуважно глянув на Лося, потім на свої пальці.

— Я — письменний, — сказав він, — автомобіль непогано знаю. Літав на аероплані як спостерігач. З вісімнадцяти років воюю — оце і вся моя професія. Поранений. Тепер у запасі. — Він раптом сильно потер тім’я долонею, коротко засміявся. — Ну й діла були за ці сім років! Відверто кажучи, я б тепер мав командувати полком, та вдача незлагідна. Припиняться воєнні дії — не можу сидіти на місці: смокче. Отруєно в мені все. Відпрошусь у відрядження або так утечу. (Він потер маківку, всміхнувся). Чотири республіки встановив, — і міст уже тих не пам’ятаю. Одного разу зібрав сотні три хлопців — подались Індію звільняти. Хотіли туди дістатися. Та заблудилися в горах, попали в завірюху, під обвали, побили коней. Вернулося нас відти небагато. У Махна був два місяці, погуляти закортіло… ну, з бандитами не вжився… Пішов до Червоної Армії. Поляків гнав з Києва — тут уже я був у кінноті Будьонного. Востаннє мене поранило, коли брали Перекоп. Провалявся після цього майже рік по лазаретах. Виписався — куди дітися? Тут ця дівчина моя нагодилась — одружився. Дружина в мене гарна; шкода її, але вдома жити не можу. В село їхати — батько та матір померли, братів убито, земля занедбана. В місті робити нічого. Війни зараз ніякої нема — не передбачається. Ви вже, будь ласка, Мстиславе Сергійовичу, візьміть мене з собою. Я вам на Марсі в пригоді стану.

— Ну, дуже радий, — сказав Лось, подаючи йому руку. — До завтра.