Січові гості

— А що,— каже,— козаки! Чи послужите ви мені по вірі й по правді?

— Послужимо,— кажем,— милостивий князю і батьку.

— От же,— каже,— вам по десять червінців на дорогу. їдьте та привезіте мені певну звістку, де гайдамаки і скільки їх.

Взяли ми, вклонились і поїхали усі четверо різними шляхами. Довго бився я по пущах та бездоріжжях, аж поки прибивсь до одного хутора. Ліс навкруги густий такий, що тільки небо та землю видко, а хатинка стоїть одним одна і набік уже похилилась і в землю вросла, а солома на їй уся од моху та од бур’яну аж зазеленіла. Ні дороги, ні стежки до тії хатки нема; тільки поуз самий причілок тече невеличкий рівчак. Думаю собі: видно ж, тут нема нікого. Коли дивлюсь, аж у піддашші за хатою сидить дід, сивий-сивий. Брови йому понависали аж на очі, а борода до пояса. Сидить і струже стругом держално на ратище, а біля його під повіткою стоїть з десяток ратовищ зовсім готових. От я, злізши з коня, прийшов до нього, а він мене й не бачить, що я йду: струже собі та бурчить щось. Я прийшов таки близенько та й став: послухаю, що він бурчить. Коли чую, аж то він пісню старосвіцьку хоче співати, та вже голос йому дрижить і не виведе, тільки муркоче:

Перебийніс просить немного —

Сімсот козаків з собою.

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою

“Ой пийте, ляхи, води калюжі,

Води калюжі болотянії,

А що пивали по тій Вкраїні

Меди та вина ситнії”.

— Здоров, дідусю!

— Здоров,— каже,— здоров, синку!

Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собі, як би з ним заговорити, та й мовчу. А він тоді підняв свої важкі білі брови та глядь на мене.