Очаківська біда

Бував тут колись часто у нас у монастирі полковник козацький з того боку Дніпра; звав ся Перепелиця. То було як зачне росказувати про давнії войни, так умора та й тілько¹. Що — каже — тепер за войни? То як колись наші Задніпрянські козаки войовали, так, так! То — каже — народ храбрий і до войни тяжко способний. Як згадаю — каже — собі, що як був я сотником, то ходили ми з сьвітлїйшим князем Потьомкиним аж на край сьвіта, під Очаків, де, казали нам, що жінки як перуть, то праники на небо кладуть: так небо там низенько. То нашому козацтву і хотілось побачити такого дива, і страшно було так далеко від дому одбиватись. Та що-ж маєш робити, коли приказ!

Отто, ще може тижнів за два до походу, жінки давай усячину готовить, у дорогу: грінки сушить, сало в вози укладувати. Нариштовали повнії мажі². Посходились усі родичі³. Плач, жаль такий по всьому селу, що Господи! Де-ж пак! не близький сьвіт до Очакова, де небо вже так низенько, що баби праники кладуть, перучи на річцї. Прощались з нами більш як тиждень; провожали за царину гурбою, з чарками, з пляшками. Плакали, як по мертвих, що й сам я трохи сплакнув, а з козаків деякі й геть то зарюмали.

Отже й пішли ми до того Очакова, на край сьвіта. Прийшли, аж нї: небо ще не дуже низько, а хиба трохи низче, як у нас. „Ну”, кажемо, „слава ж тобі, Господи! ще, видно, не тут край сьвіту”.

Стали ми стояти під тим Очаковом, та аж обридло — так довго. Котрому козакови повні сакви жінка тютюну напхала або ріг табаки набила, то все те повикурювали й повинюхували. Дуже довго щось стояли. Приняли й холоду й голоду, бо стояли в шатрах, як Цигани, і не було там нї борщу, нї вареників, а все тілько грінки ,з салом їли. Отаке то лихо! Аж ось нестало вже ставать і сала, а тілько самі грінки позоставались. Що тут чинити? Коли-б ще козаки з голоду не попропадали, то як тогдї й до дому вертатись? Біда!… Повісили наші носи, зовсім змарніли; тілько що диханіє в тїлї, бо сказано — що з самих грінок за смак?

От я, взявши з собою писаря сотенного та осау- ла, та й пішли до сьвітлїйшого прохати, щоб позволив післати підводи до дому за салом. Приходим, аж сьвітлїйший стоїть на рундуку⁴ і люльку курить. Поклонились йому. А він: „Што ви, хахли?…” та так і ляпнув по московськи.

Овва, як же погано злаяв! О, цур же йому, як негарно!”

„Ваша сьвітлость! біда прийшла козакам!”

— „Какая біда?…” і знов так і загнув нам по московськи на всю губу.

А, як же паскудно лаеть ся! Та нічого робити.

„Біда”, кажу, „ваша сьвітлость: козаки з голоду мруть!”

— „Как з голоду, праклятії хахли?”

„Мруть, ваша сьвітлость: самі грінки зостались в обозі, а сала вже забули, й яке воно”.

Ще я й не доказав, а він: “Вон, хахли!… Ребята⁵! вазьміте їх!”

Тут Москва як вискочить та за нас, а ми, підо- бравши поли, на-втїкача! А вражий Москаль* так як репях, і вчепить ся, що геть його проволочеш може гоней зо двоє. Утекли на силу.

„Еге, панове!” кажу опісля своїм: „отеє вам наука, щоб брали сала ще більше, нїж хліба, а то бач, яке лихо!”

Ото вже стоїмо ми собі хирні, їмо тії грінки. Як ось стала чутка, що Турки йдуть під Очаків. Посилає мене сьвітлїйший з сотнею попереду, а сам мусить би то йти за нами. Поїхали ми та й думаєм собі: „О тепер же мабуть прийшла на нас остатня година!”

їдем, блукаєм по полю, як неприкаянії. Коли-ж де нї візьмись у степу курява така, наче чия велика панщина почала віяти жито на току в сто лопат. Отеє ж Турки йдуть! Що тут у Господа чинити? Стрілять би то до них, хоч і далеко, щоб почув сьвітлїйший та йшов скорійш на підмогу. Так що-ж? поки ще прийде, то Турки нас пошаткують на капусту. А хоч і нї, то як підоспіють наші, то все таки нам лиха конем не обїхати: треба буде стояти з переду, то веї й пропадемо нї за собаку. Що тут у Бога дїнти? Дивлюсь, аж місток над ярком… „Братця!” кажу: „сховаймось під сей місток! Нехай чорти бють ся, а ми пересидим тут лиху годину та й живі до дому вернемось”.

Козаки зараз мене й послухали. Збились у купку коло мене, так як пчоли коло матки. Сидимо; коли ж земля і звідси і звідти гуде, так нїби дві хмари наступають — одна з западу, а друга від сходу сонця. Як зійшов ся ж Москаль із Турками, як стали битись, то — Господи, твоя воля! і родились, і хрестились, такого страху не бачили. А далї чуємо, що Москаль перейшов через місток та й погнав Турка.

От ми тогдї зпід мостка. Дивим ся, аж коні так і грають кругом нас по полю, а Турки, що тріски на дрівітнї, валяють ся купами, а деякі поранені ходять поміж ними і самі не знають, куди йти, бо й сили й сьмілости вже Чорт має, а напужані так, як овечки від вовка: що як розжене стадо, то ще довго дурнії стоять, вилупивши очи, по горах, а пастух хоч гукай, хоч не гукай.

,;Беріте їх!” крикнув я на своїх: „вяжіть вражих Турків, поки їм дух не одихне! ловіть коней!”

От мої козаки давай їх батовати⁶ і набатовали сотень зо дві, і грошей повні кишені понабирали.

„Тепер же,” кажу, „хлопці, звернем у бік з дороги та відпочинем трохи денебудь у байраці, бо може втомились, ганяючись за кіньми; а надвечір вернемось до сьвітлїйшого”.

Так і зробили. А як усе вгамовалось і сам сьвітлїйший вернувсь до лагеря⁷, то й ми надвечір причвалали. Приходимо до ґанку, аж він стоїть, з люлькою таки в зубах. Зараз, як побачив нас, так і загнув нам по московськи: „А што ви, хахли?…”

О, цур же йому, як негарно лаєть ся! Овва!

„Та ми отеє прийшли спитатись, ваша сьвітлость, кому віддать на руки плїнних?”

— „Каких плїнних, праклятії чуби?”

„Та отже, бачите, що ми ходили у-в обїзд із своєю сотнею, то як напали на нас Турки, а ми як почали їх стріляти та рубати, то й самих розігнали, і двісті плїнних узяли, тілько шкода, що всі поранені”.

— „А людей сколька патєряна⁸?”

„Нї одного, ваша сьвітлость! уся сотня, слава Богу, жива й ціла”.

— „Тьфу, праклятії хахли! двєстї пленних і самі цєлі! Забрать у них плєнних! Пашлї… глупії чуби!”

Так нам загнув на прощанє та й відпустив, спасибі йому.

То вже тогдї-мої козаки й кажуть: „Який то тобі, пане сотнику, Біг розум дав! Як би тебе не послухали, то веї-б може марне пропали; а тепер, слава Богу, і добичи повні руки, і самі зостались живі й здорові!”