Розділ 4

Бачив гетьман, що настав такий момент, коли розв’язується військова дисципліна і коли одиниця починає турбуватися собою, забуваючи про загал. Доходило до того, що люди дерлися за сокиру, топір, за шматок дошки, бо кожний хотів скорше для себе якесь там судно збити й кинутися на хвилі. Лучалося й таке, що готові човни виривали собі з рук, билися за них, дерли і кругом Переволочної зчинився такий гармидер, буцім на неї орда наступала. Насилу вспіли якось на другий берег переправити козацьких жінок і тяжко ранених шведських старшин та вояків.

“Ваша королівська милосте! — звернувся гетьман до короля Карла. — Нам треба поспішати”.

“Куди?” — спитав король, а в голосі його почувався гнів, страх і сором. “Куди?” — повторив, простягаючи хвору ногу.

“В Бендери до Сераскіра-паші”, — відповів спокійно гетьман.

“А я гадаю, — вмішався в розмову Левенгавпт, — що краще на Крим до татарського хана. Тут у нас є один татарський мурза, він обіцює, що проведе нас певними шляхами, і ручить, що за нами стане ціла хоробра орда кримська.”

“Ці шляхи такі певні, як і протекція орди,” — відповів гетьман.

“Цей мурза каже, — стояв при своєму Левенгавпт, — що як переправимося через Дніпро, то аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.”

“Тим гірше, — твердив гетьман, — бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим легше настигнуть москалі, тоді, як на ріках ми все таки могли б їх здержувати, лишаючи за собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п’ятьох днях будемо на території Сераскіра-паші”.

Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова.

“Я нікуди не йду!” — заявив рішуче.

“Але ж ваша милосте…” — почали нараз гетьман і Левенгавпт.

“Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав, — поб’ю. Хай тільки мої люди побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?”

“Бо вони перетомлені і поранені”, з жалем заявив Гілленкрок.

“В нас нема гармат, нема муніціі, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.”

“Не треба думати, а битися, — сказав король. — Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не втікаю.”