Розділ 2

На щастя, цареві не до того. Він п’яніє на радощах, тріумфує. У короля знайдеться ще час на відворот…

Піпер крадьки позирає на царя, хоче зрозуміти цього північного сфінкса, людину, повну загадкових суперечностей… Заспокоюється. Ще раз приходить до висновку, що цар не пішле погоні. Він не втратив ще віри в Карлового генія, та надто дорожить несподіваною перемогою, щоб рискувати. Погоню вишле цар щойно тоді, як розгадає задуми Карла. Тепер він залишає Карлові ініціативу. Петро хитрун: монгол і візантієць в одній особі — европейська культура — тільки зверхня в нього позлітка. Це Атиля, Тамерлян, Бату хан, Іван Грозний. Кров їх пливе в його жилах, що посторонками набігають на великих неспокійних руках, і, мов сині гадючки, в’ються на дрижучих висках… Цар тепер роздумує, комбінує: хоче знати розміри перемоги, а покищо їсть, п’є та бенкетує, приймаючи водночас із боєвища звітування.

Там саме перечислюють убитих і поранених: москалів та шведів. При своїх цар морщить чоло, при чужих його очі світяться, як у вовка. Так і видно, що він хотів би, щоб їх там лежали тисячі, щоб усі до одного встелили покотом боєвище. І король, “дорогий брат”, теж. Але його покищо не знайшли, значиться — він не поляг, він тільки ранений… І — цар п’є.

За кожним разом, коли донесуть йому про якогось мазепинця живим узятого, здригається і дає знак — коротко — “на паль”, причому вимовивши таке жахливе слово, вкладає шмат мяса у свій широкий рот, на закуску.

“Івана Чуйкевича со женою живими взяли” — сповіщає старшина від доручень.

“Чуйкевича?”

“Так, зятя генерального судді, Кочубея” — пояснює Меншиков.

“Собака! — крізь зуби засичав цар. — А його жена?”…

“Митря Василівна” — притакує Меншиков.

“Обоє на паль” — рішив цар і попив вином.

Меншиков дивиться на царя своїми баранячими очима. Брюс кривиться, Долгорукий покашлює, а по обличчі Шереметьєва ніби жовч розливається: “Жінку на паль?”… Йому робиться ніяково й соромно.

“Ваша царська величність зволять вселаскавіше прийняти до відома, що Мотря — це донька Василя Кочубея…”

“Кочубея?” — і цар свердлить Шереметьєва своїм несамовитим зором.

Але Шереметьєв витримує цей царський погляд: “Того Кочубея, що за вірність вашій величності голову поклав на колоду. Вдова по Кочубеєві та діти покійника припущені до царської ласки”.

Цар не спускає очей із Шереметьєва. В шатрі робиться тихо, як перед бурею. Ось-ось і лусне грім. Тільки Меншиков усміхається злобно. Він почуває себе певно. Він безпечний. Грім не вдарить у нього, тільки у Шереметьєва.

Цар подумав. Потім підніс грізно одну брову й, вихиливши душком чарку, вирішив:

“Помилувати цим разом та взяти під варту. Побачимо, що буде далі”.