5. Прощання
by Лепкий, Богдан— І того чорт приніс. Ще його бракувало.
— Або ми, або він.
— Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.
— Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!
Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.
— Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:
— Слава Богу, тепер ми самі свої.
— Ще є один чужий між нами — німець.
— Цей від своїх певніший.
— Сумно.
— Але правдиво, панове.
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да. тройка”, і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.