1. У городку

— Куди?

— Щоб не втікла.

— Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною.

— Людина? — сволоч жіночая.

— Хто з ким пристане, такий сам стане, — відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав:

— Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра, по вечері година розмови і — спати. Кождої днини може появитися ворог, ситуація поважна.

Войнаровського ніби хтось із землі на якусь другу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме — що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може?..

Як усякий чоловік, так і він хапався кождої стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних питань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері, й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит, і заболочений кур’єр принесе вість із головної кватири про “ізмєну” гетьмана Мазепи.

Що тоді?

Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.

Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але в дійсності прошибав Войнаровського своїм зором. “Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший. — Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки”. А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив “возмутительних універсалів” шведського короля?

Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт, м’ягкий, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.