Header Background Image

    Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і прикази приймали. Вечером розійшлися: хто до себе на кватиру, відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїзного дому, де в боковім, окремім покою можна було тихо й незамітно старого меду

    попити.

    Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський. Цей почав.

    — Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що немило буде милості вашій таку повість почути.

    — Що ж там знову нового? — спитав, ніби байдужне, гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

    — Компанійський полковник Ганський від князя Меншикова лист дістав.

    — Ганський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?

    — Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під прикази польського коронного гетьмана Синявського рушав.

    Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумчиві, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набреніли жили, уста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й мняла накривало.

    Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього; Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

    — Правда це? — спитав не своїм голосом гетьман.

    — Як Бог на небі, правда, — відповів Ломиковський. — Не смів би я гетьманові мойому брехати.

    — А ти чув про це? — повернувся гетьман до Орлика.

    — На жаль, чув, — відповів тривожно Орлик. — Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав.

    — Заки піде, як бішену собаку, застрілю, за непослух, за легковаження регіментаря свойого!

    Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Оба вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

    Email Subscription
    Note