5. Ніч

“Я певний був, що у мене більше снаги поставити Україну на власні ноги, ніж у тебе, Іване Самойловичу, і більше, ніж у кого другого на світі, і тому я прийнявся за це діло. Воно важке, може, більше важке, ніж у Сибірі віку доживати, але я його не кину. А коли собі хто гадає, що в нього більше кебети, ніж у мене, нехай пробує, але я не вірю. Не вірю і не дозволю! От що!”

В цей мент хтось заскробав у двері, ніби кіт, і зареготався придавленим сміхом: “Хі-хі-хі!”

— Увійди! — гукнув гетьман.

Криті двері відчинилися, і в гетьманську спальню всунулася маленька персона в контушу, у високій соболиній шапці з чаплиним білим пером і з величезною карабелею. Був це маленький карлик, шляхтич, котрого Петро прислав Мазепі в дарунку, віддячуючись за цілу валку дичини, яку йому якось у М’ясниці післав був гетьман із своїх лісів.

Карлик досягав носом до стола.

— Стелюся до стіп вашої пресвітлості, пане герцогу цісарський, і б’ю покірно чолом!

— Ти, суслику, ще не в норі? — питався його гетьман.

— Моя нора край герцогського двора. В дворі не спиться, та й сон не сниться. Стережу вашої пресвітлості.

— Сідай! — казав гетьман, показуючи на крісло. Карлик сів. Тільки шапка сторчала йому понад стіл і двоє малих хитрих очей.

— Що нового скажеш?

— Те скажу, що добре розважу, як ялось, а не так, як хтось, що перше каже, а тоді слово важе.

— Ти дурний!

— Я малий, від мене нема що великого розуму чекати.

Є малі дурні, а є великі дурні.

— Ти про кого?

— От так собі.

— Скучний.

— Скучно тепер на світі. Та незабаром зробиться весело.