4. Незнайомі
by Лепкий, Богдан— Може, Марко Проклятий.
— А я гадаю, — обізвався Орлик, — що цей не з тих.
Знає він, чого до нас прийшов.
— Авжеж, що знає, але й нам пора знати — чого.
— Чого він хотів? — питався гетьман.
— Того, чого ми всі хочемо, — відповів Орлик, — тілька не маємо відваги сказати.
— Що казав?
— Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці.
— Що ж нам тоді робити?
— Те, що він радив.
— Робити нам, що він приказував, — повторили старшини.
— Але що? — питався гетьман. — Говоріть ясніше. Хай знаю, яка ваша гадка і які ваші бажання. Голос народу — голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина.
Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком.
Апостол почав:
— Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім’я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі.
— Прости за слово гірке, — додав, кланяючись, Зеленський, — та воно не в обиду тобі сказане, а з глибин душі, як камінь бурею наверх добулося, бо годі його нам довше про себе затаювати, годі нам свої думки скривати.
— Відкинь цей камінь, відкинь! — кликав Орлик, стаючи перед гетьманом навколішки.