4. Незнайомі

Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич.

— Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу.

Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.

— Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета.

— Що з ним?

— Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер.

— А батьки?

— Не знаю, хто вони такі, мабуть, із бідних, так можна було гадати по одежі.

Гетьман звернувся до Войнаровського:

— Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу.

Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував.

Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив:

— Гетьман утомлений і недужий, відпочиває. Розумієш?

— Так! — і Чуйкевич відійшов.

— Його величество любить скоро їздити, — казав Зеленський до Орлика, — йому й байдуже, чи по камінню їздить, чи по людях.

— А ви ж як, пане полковнику, хотіли, — відповів Войнаровський. — Даємо їздити по собі, та й їздить. Він, мабуть, щолиш набирає розгону. Як не спинимо завчасу того розгуканого коня, то він нам черепи поторощить.