Header Background Image

    Гетьман слухав уважно кождого Петрового словечка й готовив відповідь заздалегідь, бо знав, що цар у розмові не допускав ніяких пауз. Нема відповіді, значиться, співбесідник не має що відповісти, і він перескакував на іншу тему. Тому-то, як тільки цар скінчив, гетьман почав:

    — Хай мені буде вільно довести до відома вашого величества, що вина тут не по нашому боці. Це московські люди не хочуть входити з нами у подружні зв’язки.

    — Невже ж?

    — Доказом мій небіж, котрого я, як свого сина, люблю і покладаюся на нього, — Войнаровський. Він сватався до сестри Олександра Даниловича.

    — І що?

    — Олександр Данилович зразу обіцяв, навіть ніби рад був тому подружньому зв’язкові, а згодом відмовився. Дозволу свого опікунського не дав.

    — Князь Олександр Данилович, — сказав цар і притупнув ногою, — дурак! Він гадав сестру свою царицею зробити. Високо він літає, боюся, щоб низько не сів. — І нараз, запримітивши гарне червонувате освітлення залу, сказав: — Як фейєрверк! Люблю огненную потіху… Жаль, що тепер день, а не ніч, побачив би я, які у вас фейєрверки.

    — Щасливий буду, — відповів гетьман, — якщо ваше величество зволять заночувати у Києві. Весь город переміниться в одну велику “огненную потіху”.

    Цар покрутив нервово головою.

    — Неможливо. Не люблю змінювати моїх планів. Оставмо це до другого разу. Не за горами наш Київ. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе… Слухай, що Меншиков скаже… Ходім!..

    Слова “слухай, що Меншиков скаже” він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги.

    Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його, горді, що обідали з царем, і щасливі, що його не побачуть.

    Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: “Слухай, що Меншиков скаже”. Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли… Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!

    Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба!

    Email Subscription
    Note