Розділ 1

Іван Остапович привітався до обох паній, сів осторонь на ослоні з високою спинкою, накритому червоним сукном, і все придивлявся до молодої панни. Олеся сиділа кінець стола. Вона була в блакитній шовковій юбці, обшитій золотими парчевими вузькими позументами. На ногах неначе горіли червоні черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрібушки і оповитими синіми кісниками та разками дрібних перлів. На шиї лисніли три золоті дукачі-червінці. Стара Павловська сиділа з закутаною в намітку головою; біла намітка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срібною парчевою стрічкою, а на шиї висів здоровий срібний хрест, які носять тепер наші протопопи. На ногах в неї були жовті сап’янці, трохи задрипані на снігу.

Іван Остапович накадив повнісіньку світличку, так що на диму можна було повісити сокиру, як кажуть в приказці. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обід у митрополита, проворна Павловська несподівано бовкнула, мов з кілочка:

— А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

— Де ж ви мене бачили? — спитав Виговський.

— А коло святої Софії, як ви йшли слідком за владикою попліч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примітили, хоч і не знали, хто ви такий, — сказала Павловська.

Олеся почервоніла, як калина, і скоса подивилась на тітку, неначе говорила: Ой тітко! Держи-бо язик за зубами!

— Але тоді на вас убір був не такий гарний, як сьогодні, коли ви басували конем на вулиці, і кінь ваш закидав нас снігом з-під копит.

— Ми оступились аж під баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тоді були смішні. Ви не сміялись з нас? — обізвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

— Оце! Чого ж пак я сміявся б з вас? Вуличка вузенька, то й не диво, що кінь кидав сніг копитами на всю вулицю, — сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримітила на коні в новому ефектовому козацькому убранні.

— Чи ви, пане писарю, самі прибули до Києва, чи, може, й жінка приїхала з вами? Чи ви жонаті? — знов спитала цікава Павловська.

Виговський осміхнувся і блиснув з-під вусів рівними білими, наче підрізаними, зубами.

— Ні, я й досі не жонатий; все ходив у походи з гетьманом і мені не було часу навіть подумати про оженіння.

А може, й тим я й досі не жонатий, що якось не траплялась… — додав Виговський.