1. Містер Шерлок Холмс

Містер Шерлок Холмс сидів за столом і снідав. Зазвичай він прокидався о пізній порі, крім тих доволі частих випадків, коли йому зовсім не випадало поспати. Я стояв на килимку біля комина й вертів у руках ціпка, якого вчора у нас залишив відвідувач, гарного товстого ціпка з набалдашником — із тих, які називають “вагомим доказом”. Під набалдашником було врізане срібне кільце завширшки з дюйм із написом: “Джеймсу Мортімеру, Ч. К. X. О., від його друзів за ЧКЛ” і дата: “1884”. Колись з такими ціпками — солідними, важкими, надійними — ходили поважні сімейні лікарі.

— Отже, Ватсоне, які у вас будуть думки щодо цього?

Холмс сидів до мене спиною, і я думав, що моїх маніпуляцій він не помічає.

— Звідки ви знаєте, що я роблю? Можна подумати, що у вас очі на потилиці!

— Чого не маю, того не маю. Зате переді мною стоїть начищений до блиску срібний кавник, — відповів він. — А справді, Ватсоне, що ви скажете про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами його проґавили, тож не знаємо, чому він приходив. А через те, що нам не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенір. Обстежте ціпка і спробуйте відтворити за ним образ його власника, а я вас послухаю.

— Як на мене, — почав я, щосили намагаючись дотримуватися методики мого приятеля, — цей доктор Мортімер — успішний медик середнього віку, до того ж усіма шанований, якщо друзі обдаровують його такими знаками уваги.

— Добре! — сказав Холмс. — Чудово!

— Окрім того, я схиляюся до думки, що він — сільський лікар, отже, йому доводиться долати великі відстані пішки.

— А це чому?

— Бо його ціпок, колись такий гарний, настільки оббився, що я не уявляю собі його в руках міського лікаря. Масивний залізний набалдашник зовсім стертий — мабуть, доктор Мортімер подолав із ним чимало миль.

— Досить тверезе міркування, — сказав Холмс.

— А ще напис: “Від друзів за ЧКЛ”. Я думаю, що літери “КЛ” означають якийсь клуб, найімовірніше мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, за що йому й зробили цей невеликий подарунок.

— Ватсоне, ви перевершили самого себе! — сказав Холмс, відкидаючись на спинку стільця й закурюючи люльку. — Я не можу не відзначити, що, описуючи з притаманною вам люб’язністю мої скромні заслуги, ви применшуєте власні можливості. Якщо ви не випромінюєте яскравого сяйва, то, в усякому разі, ви є провідником світла. Та хіба мало таких людей, які, не маючи особливого таланту, все-таки володіють надзвичайною здатністю запалювати його в інших! Я перед вами в неоплатному боргу, друже мій.

Я вперше почув від Холмса таке визнання і маю сказати, що його слова були для мене надзвичайно приємними, адже байдужість цієї людини до мого замилування нею і до всіх моїх спроб оприлюднити методику його роботи не раз зачіпала моє самолюбство. А ще я пишався тим, що мені вдалося не лише опанувати методику Холмса, але й застосувати її на практиці, та ще заслужити цим похвалу мого друга.

Холмс узяв у мене з рук ціпка і кілька хвилин розглядав його. Потім, явно зацікавившись чимось, відклав люльку вбік, підійшов до вікна і знову став оглядати його, але вже крізь збільшувальне скло.

— Не щось надзвичайне, але все-таки цікаво, — сказав він, знову сідаючи на улюблене місце в кутку дивана. — Деякі дані тут, безумовно, є, вони й слугуватимуть нам підставою для певних висновків.

— Невже я чогось недобачив? — запитав я не без самовдоволення. — Сподіваюсь, я нічого серйозного не випустив з уваги?

— На жаль, мій любий Ватсоне, більша частина ваших висновків хибна. Коли я сказав, що ви є для мене добрим стимулом, це, відверто кажучи, слід було розуміти так: ваші промахи іноді допомагають мені вийти на правильний шлях. Але зараз ви близькі до істини. Ця людина, безумовно, практикує не в місті, і їй доводиться долати великі відстані пішки.

— Виходить, я мав рацію.

— Щодо цього — так.

— Але це все?

— Ні, ні, мій любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лікар, швидше за все, може отримати від якоїсь клініки, а не від мисливського клубу, а коли перед “лікарнею” стоять літери “ЧК”, назва “Черінґкросська” напрошується сама собою.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Все наводить на таке тлумачення. І якщо ми приймемо мій здогад за робочу гіпотезу, то отримаємо додаткові відомості для відтворення особистості нашого невідомого гостя.

— Гаразд. Припустімо, що літери “ЧКЛ” означають “Черінґкросська лікарня”. Які ж подальші висновки можна звідси вивести?

— А вам нічого не спадає на думку? Ви ж знайомі з моєю методикою. Спробуйте її застосувати.

— Висновок очевидний: перш ніж переїхати до провінції, ця людина практикувала в Лондоні.

— А якщо ми зазирнемо трохи далі? Погляньте на це ось з якого боку: чому йому було зроблено подарунок? Коли його друзі вважали за потрібне гуртом піднести йому цього ціпка на знак своєї прихильності?

Очевидно, в той час, коли доктор Мортімер пішов з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це нам відомо. Найімовірніше, роботу в лікарні він змінив на сільську практику.

Чи не будуть наші висновки занадто сміливими, коли ми скажемо, що подарунок було зроблено саме у зв’язку з залишенням посади?

— Це цілком імовірно.

— Тепер погодьтеся, що він не міг бути у штаті консультантів лікарні, бо ця посада надається тільки лікареві з солідною лондонською практикою, а такий лікар з міста навряд чи виїхав би. Тоді ким же він був? Якщо він працював там і не був штатним консультантом, це означає, що йому відводилася скромна роль куратора,¹ який живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він пішов звідти п’ять років тому — погляньте на дату на ціпку. Таким чином, мій любий Ватсоне, ваш солідний літній сімейний лікар зник, мов пара, а замість нього перед нами виросла досить симпатична людина років тридцяти, нечестолюбна, неуважна, яка ніжно любить свого собаку, за моїми скромними припущеннями, більшого за тер’єра, але меншого за мастифа.

Я недовірливо розсміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана, випускаючи під стелю маленькі кільця диму, які плавно розліталися в повітрі.

— Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, — сказав я, — але деякі відомості про вік цієї людини і його кар’єру ми зараз відшукаємо.

Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося небагато Мортімерів, але я одразу відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:

— “Мортімер Джеймс, з 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Черінґкросської лікарні. Визнаний гідним премії Джексона в розділі порівняльної патології за роботу “Чи варто вважати хвороби атавістичним явищем?”. Член-кореспондент Шведського товариства патологів. Автор статей “Аномальні явища атавізму” (“Ланцет”, 1882), “Чи прогресуємо ми?” (“Вісник психології”, березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Ґаньбі-Берроу”.

— Жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, — з лукавою усмішкою сказав Холмс, — зате справді сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої висновки правильні. А що ж до епітетів, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, нечестолюбний і неуважний.

А ось це я знаю з власного досвіду — лише симпатичні люди отримують подарунки на прощання, лише нечестолюбні змінюють лондонську практику на сільську, і тільки неуважні можуть залишити свого ціпка замість візитівки після години очікування у вашій вітальні.

— А собака?

— Його привчили носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, собака брав його посередині й міцно стискав зубами. Сліди від них досить чіткі. Як видно з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що… Боже мій! Ну звісно ж, кучерявенький спанієль!

Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:

— Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?

— А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою — добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.

Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.

Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.

— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив — тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!

— Подарунок? — запитав Холмс.

— Так, сер.

— Від Черінґкросської лікарні?

— Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.

— Ой-ой, як це кепсько! — сказав Холмс, похитуючи головою.

Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:

— Та що ж тут кепського?

— Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Значить, подарунок був весільний?

— Так, сер. Я одружився й залишив лікарню, а разом із нею і всі сподівання на посаду консультанта. Треба було заводити власне господарство.

— А тепер, докторе Джеймс Мортімер…

— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.

— І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?

— Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…

— Ні, доктор Ватсон — перед вами.

— Дуже радий знайомству, сер.

Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.

Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.

— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.

Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.

— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.

— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…

— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.

— Праці пана Бертільйона² вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.

— Тоді чому б вам не звернутися до нього?

— Я вже згадував, сер, про “наукове мислення”, але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…

— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.