Header Background Image

    Побита, але не розбита козацько-шведська армія посувалася здовж правого берега Ворскла в напрямі Нових Санжар.

    Двадцять гармат і дванадцять моздірів глухо по шляху туркотіли. Не везли за ними ні пороху, ні куль — в деяких пірвані дула, валка гармат-мерців воліклася.

    Левенгавпт радив залишити цей зайвий хлам, але король не погодився. Досить під Полтавою трупів залишили, і поранених, і тих, що на палях торчать. Спомин про них палить… Як Неронові смолоскипи… Ще гірше… Коні жахалися тих палів і тікали як біснуваті. Це вже не був гнів, ані помста, лише кривава оргія, що перед нею здригається кожна людина.

    Кинутися туди й або покласти край тому варварському знущанню, або самому полягти.

    І це хотів зробити король, але йому не дали. Зупинили перед божевільним кроком. А тепер він їде у Маєрфельтовій кареті, а палі біжать за ним, і кличуть: “Як ви нас залишили? Верніться.” Та вернутися годі.

    Двадцять тисяч людей і кілька тисяч возів сунуть лавиною вдолину. Триста прапорів, як стадо птахів, летить у сумерках вечірніх. Гаснуть останні блиски червоного сонця, зимні тіні лягають на землю, вітряки крилами поскрипують. Трави, збіжжя принишкли до землі… Страшно їм. Ще тільки в балці вилискується озерце, як незаплющене око, але піднявся туман і більмом затулив його.

    Глуха ніч.

    Темна ніч.

    Вона нічого не бачить, не чує. Не зрадить походу цареві. Щаслива дорога…

    І шведсько-козацька армія, буцімто справді завірила українській ночі, справно і спроквола прямує з руслом тиховодного Ворскла. Поспішати незручно, бо забрала з собою декілька тисяч селян, тих, що перед Москвою втікали, і тих, що рови при облозі Полтави копали та харчі довозили. Тепер вони на роздоріжжях звільна відлучуються, повертаючись до своїх осель.

    Безгамірно й тихо відбувається цей похід. Кожний бо відворот сумовитий, не то що наступ уперед — радісний, веселий. Шульне сайгак, зірветься дрохва, самотний лебідь розпустить білі крила і, як дух, щезає в нічному тумані. Стурбовано б’є перепілка в житі і журливо кигикає чайка… “Ой біда, біда тій чайці небозі.”

    На небі вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майоріє, з лісів вискакують тіні, хрести рамена простягають, благословлять, чи зупинити хочуть? Луги й левади пахнуть ладаном, чи тмяном?..

    Король не може вснути. Рана пече, допікає. То жар, то стужа перебігає по тілі. То тратить пам’ять, то свідомість з невблаганною жорстокістю кладе йому дійсність перед очі.

    Email Subscription
    Note