2. Підслухав

Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.

“Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!”

Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший — виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в’язень.

На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в’язниця.

“А це що?” — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. “Тим вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі… Втікати? Ще заскоро”. Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.

Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь… Може, йому?

Хоче заснути — не може… “Явдошка, старайся!”

“А бодай би вас перша куля не минула, — чорти!”

Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! — тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.