3. Чого приходив?

— Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив? — спитав гетьман Орлика, коли цей, відпровадивши Меншикова, вернув у відпочивальню.

— Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло.

— Що б там і не зайшло, а без причини він не приходив.

У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, перше полають, тоді обіймають: “Мої ж ви!”… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться. Жаль утратити союзника такого. Поки конина тягне, не відпрягай.

Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.

— Ваша милість по-доброму з князем Меншиковим розійшлися? — спитав.

— Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде… А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав. І гетьман став уголос сміятися.

— Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожда кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!

— Ваша милість ще й мене можуть пережити.

— Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє.

Вечоріло. Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її, краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

— Пилипе!

— Слухаю милості вашої.

— Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського.

Орлик нахилився до гетьманової руки.