5. Ніч

Крізь серця, прорізані у віконницях гетьманської спальні, вибігали й клалися на дошку здовж валу вузькі смуги світла, ніби довгі, блискучі шпильки.

Вартовий сердюк, що цею дошкою ступав туди й назад, вибиваючи сильно чобітьми, щоб було чути, що він не вснув, за кождим разом жмурив очі, перетинаючи ті світляні смуги.

Це бентежило його. “Гетьман не спить, — говорив сам до себе. — І чого б то йому не спати? Повечеряв смачно, попив доброго вина, постіль м’яка, самі лебедині пухи, коли б так на мене, то мене і рідний батько не добудився би. Мені щоб де в сіно заритися або й так, на мураві, на бурці, то спав би, а його й на пуховиках сон не береться”.

Доходив до вартової будки, повертався цілим оборотом уліво і, вважаючи, щоб не зсунутися з дошки, дальше йшов, вистукуючи ногами.

“В кого совість чиста, в того й сон здоровий… Наш гетьман, кажуть, чортові душу запродав… Або я знаю?.. Так говорять. Може, вороги таке придумали, бо в нього ворогів, як на голові волосся… Кажуть, хованця собі тримає, той його якимись мастями смарує, і від того його тіло не старіється. Жінки липнуть до нього, як мухи до меду, а він не дуже-то й відганяється від них. Любить, кажуть, жінок. Та як їх не любити?”

Вартовий сердюк згадав своїх знайомих дівчат у рідному селі.

— То ж то ніч! — сказав і похитав головою. — Гарна ніч. Дощик потішив землю, і тепер знову погода.

А дійшовши до другої будки проти другого утла гетьманського двірця, повернувся цілим оборотом управо й дальше думав:

“У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!” — і він кріпко притис довгий і важкий кріс до серця.

Зітхнув… “Тю! Отеє моя дівчина, отеє моя дружина, мабуть, до суду-віку. Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!”

Нараз око його звернулося на одно з серць, прорізаних у дерев’яній, густо цвяхованій віконниці.

— Не знати, чи попав би я туди кулею? Мабуть, попав би…

І якийсь дивний голос нашіптував йому: “Ану, спробуй! Може, хованця вб’єш, а може, і… його… Не поставлять тебе більше на варту, не поженуть у похід, підеш у свою Полтавщину і не кріс тулитимеш до серця, а кого схочеш-спробуй”.

Вартовий перехрестився і сплюнув наліво, бо направо не годиться, з правого боку ангел-хоронитель стоїть, а з лівого підкрадається чорт.